Гоголівці представили сучасну версію «Тіней забутих предків» з новим баченням кохання
Травми поколінь, містика і приречене кохання: гоголівці представили «Тіні забутих предків» у новому прочитанні
Їхні душі з’єдналися у засвітах, але земне життя так і не дало їм спільної долі.
На Міжнародний день театру полтавський глядач отримав яскраву прем’єру — гоголівці презентували своє трактування повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Ця вистава апріорі вимагала порівняння з культовим фільмом Параджанова (вартує зазначити, що головний режисер, за його словами, не дивився цей фільм перед початком роботи над своєю постановкою). Тож вже з перших хвилин перегляду виникає питання: зухвалий успіх чи ризик невдачі?
Полтавський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Миколи Гоголя вже не вперше звертається до української міфології. На цій сцені глядачі мали змогу насолодитися такими виставами, як «Лісова пісня» та «Конотопська відьма» — постановки, в яких людина живе поруч з чимось більшим, ніж вона сама. Цього разу «Тіні забутих предків» продовжують цю міфологічну лінію, занурюючи нас у простір полонин і Карпат.
На перший погляд, це історія про кохання між Іваном та Марічкою. Але якщо заглибитися, то це розповідь про спадковість, про тягар минулого та про те, наскільки складно (а іноді й неможливо) вирватися з кола, яке було визначене задовго до нас.
Наступні покази вистави заплановані на 3, 7 та 16 квітня. Ознайомтеся з нашим оглядом і вирішуйте, чи варто відвідати цю постановку.
Реклама
Читаючи «Тіні забутих предків», можна згадати «Ніч на полонині» Олександра Олеся. У цих творах відчувається певна спільність, однак «Ніч на полонині» набагато складніше адаптувати на сцені через її віршовану форму, тоді як «Тіні забутих предків» можна вважати своєрідною основоположною роботою для українського театру. Цей твір неодноразово ставився різними театральними колективами. Проте, театр імені Гоголя представив своє унікальне трактування цієї класичної історії.
Я не бачив усіх сценічних версій, але знайомий з оригінальною повістю Коцюбинського та фільмом Параджанова. Тут легко помітити інсценізацію, яку створила Ольга Юшкевич. Вона спиралася на оригінали і Коцюбинського, і Параджанова, але додала своє бачення. У виставі присутні сцени, відсутні в першоджерелі, а репліки звучать як відлуння оригінального тексту, але не повторюють його дослівно. Ці зміни не лише не зашкодили, а навпаки — органічно вплелися, підсилюючи задум режисера. Це не буквальне відтворення, а живий театральний матеріал, сповнений емоцій та глибини.
Якщо Коцюбинський і Параджанов працювали через атмосферу, образи та опис, то театр намагається втілити візію, оскільки він не має можливості детального опису. Цей чіткий підхід до адаптації розкриває нові горизонти в класичній історії, роблячи її актуальною для нинішнього глядача. Театральне мистецтво вдихнуло нове життя у знаменитий твір, надаючи йому сучасного звучання.
Т
